Астероїд-Сіті | Рецензія
Якщо шукаєте з чого почати знайомство з творчістю Веса Андерсона, фільм Астероїд-Сіті є прекрасним взірцем концентрації таланту автора. Режисер вирішив зіграти з вами у декілька рівнів театрального мистецтва. Все починається з написання Конрадом Ерпом (Едвард Нортон) п‘єси його життя, і його світ виділено чорно-білими кольорами, бо це реальний та буденний світ. Сама ж пʼєса у насичено вигорілих кольорах, бо саме так сприймається пустеля, з безжальним сонцем. Глядач одночасно спостерігає за підготовкою до пʼєси, де актори проходять проби, а в наступному кадрі грають персонажа, який грає персонажа невміло, бо не є актором. Така багаторівневість показує настільки можна зануритися у думки про події на екрані.
Вступна сцена стилізована під атмосферний формат телевізійних документальних фільмів 50-х років.
Акт 1 починається нетривіально, ознайомлення з містечком, яке б лишилось непомітною цяткою на карті, але дуже давно там впав астероїд. Далі бачимо, як тягач привозить автомобіль з сім’єю у це місто. Молодий батько Оґі Стінбек (Джейсон Шварцман) застряє, через поломану машину, зі всіма дітьми у маленькому місті Астероїд-Сіті. Хоч прибули туди заплановано саме із старшим сином, бо Вудроу (Джейк Раян) має представити свій винахід, але некомфортність ситуації в тому, що батько має сповістити чотирьох дітей про смерть матері, якої немає вже кілька тижнів. Нагадує і натякає йому про це, батько покійної дружини – Стеноі Зак (Том Генкс), ця розмова відбувається по телефону, а кадр поставлено, ніби, ми дивимося у вікно, де дві людини щиро зізнаються у неприязності, і після цього триває тиша. Яка ж це знайома тиша, коли говориш з рідними, з якими немає спільних тем, тиша відчувається прірвою, питанням: «як ви?», виринаємо і плаваємо далі на поверхні незручної розмови. Сама звістка про смерть, відчувається буденно, через малоемоційність персонажів фільму, і вона притаманна кожному герою фільму, що змушує їх говорити, проговорювати, відкриватися, озвучувати думки.
Кожна декорація фільму виконана чітко та на своєму місці, до маленьких дрібниць, починаючи від дивовижного макету потяга і закінчуючи автоматами, які продають “землю”.
До містечка приїздять всі інші персонажі: акторка, яка грає жінок з тяжкими долями, хоча має нерозкритий талант комедійної актриси, яка знаходиться у пошуках натхнення – Мідж Кемпел (Скарлет Йогансон), прибуває разом з донькою генійкою, з якою не знаходить спільної мови з власною матір‘ю, і обох задовільняє відчуженість; молода вчителька – Джун Дуґлас (Мая Гоук), привозить на екскурсію автобус з дітьми, як мило та натхненно вона з ними поводиться; всі інші батьки – Родео Чо (Стів Пак), Джей Джей Келлоґґ (Лів Шрайбер) та місіс Везерфорд (Ріта Вілсон) привозять своїх дітей дослідників на наукову ярмарку юних астрономів і космічних кадетів. Всі заселяються у маленькі будиночки місцевого готелю, яким керує менеджер (Стів Карелл), і складається відчуття, якщо прибрати персонажа, то нічого не зміниться. Одночасно, Карелл додає органічності і комічності деяких сцен, можливо, роль писали під актора, щоб підкреслити одну з ключових тем – не всі сцени несуть приховані сенси, все прозаїчніше, сцени створені для сцен.
Хоч героїня Скарлет Йогансон говорить про себе та Оґі, але фраза описує всіх дорослих у цьому фільмі: “Ми лише двоє безнадійно поранених людей, які не виражають глибини власного, бо… ми того не хочемо” .
Акт 2 набуває серйозності, коли ми помічаємо хімію між Оґі та Мідж. Їх діалоги показують суцільну самотність, про яку чудово сказала Мідж: «колись мене знайдуть у ванній, а навколо будуть розсипані ліки», що зіграє злий жарт у фільмі. Про самотність говорить і герой Тома Генкса, відверто зізнаючись, як йому самотньо, і любить він внуків, щоб втекти від самотности. Самотність – одна з ключових тем Андерсона, так іронічно описує її тільки він, мабуть, тому ми і любимо його персонажів. Не тільки за дивакуватість, чи дитячу відкритість, а також через розуміння нами якоїсь власної самоти, проговореної на екрані.
Навіть, прибуття іншопланетянина не змінює загального суму дорослих, все, що змінилось у цій обставині для них, то це тільки час перебування у містечку.
Відкриття наукової ярмарки, презентує її Генерал Ґібсон (Джеффрі Райт) довгим монологом, ключовою фразою стає роздум для міленіалів та покоління z: «Діти, якщо ви хотіли жити мирним спокійним життям, ви народилися не в ту епоху!». Так лаконічно підкреслено події сучасного світу, що зустрічаються у фільмі неодноразово. Головною науковицею станції є Докторка Гікенлупер (Тільда Свінтон), яка закликає дітей діяти та щиро захоплена їх розумами, що рідко можна зустріти від науковців. Докторка виглядає по дитячому наївно, від чого ми можемо доєднати її до дітей дослідників, або через серйозність цих же дітей. Саме вони рішуче діяли, коли стався вимушений карантин, через проникнення іншопланетянина. Юні дослідники не хотіли миритися з несправидливим замовчуванням події всесвітнього значення, і підривають план Генерала, висвітленням іншопланетянина у газеті.
Вес Андерсон у останніх фільмах тонкою лінією веде тематику протестів та зміни епох, це і у кольорах помітно, і у наданні рішучості молодим поколінням, бо саме вони творять майбутнє.
Саме подібні дії є притаманними для юних героїв фільмів Веса Андерсона, коли діти мислять та діють доросліше, самих дорослих персонажів стрічки. Вони серйозніші, чіткіше знають свої плани, та керують власними життями, напротивагу інфантильним дорослим. Фільм є естетично збагаченим, а від акторського складу дух перехоплює, бо вони самі над собою іронізують. Хочеться розповісти все-все, але, боюсь не залишиться, що дивитися. Астероїд-Сіті виглядає, наче легке видиво перед сном, але коли ми проглянемо його, то вже не зможемо заснути, бо хоч і сцени не несли прихованих сенсів, у нас лишиться питання: «чому саме так?». Як і герой Шварцмана, довго думатимемо навіщо саме він обрік руку?