Банши Інішерина | Рецензія
Сонячний день, ви йдете до найкращого друга, щоб разом піти в паб. День такий гарний, ви збираєтесь поговорити з другом про щось цікаве і, одночасно, ні про що. Стукаєте в двері дому найкращого друга, гукаєте його, а бачите, як він ігнорує вашу присутність. Дивно, вчора мило теревенили разом, можливо, він без настрою, таке буває, почекаю у пабі. Друг заходить всередину, і демонстративно відмовляється помічати ваше існування, що ж сталося? Шлях з‘ясування маємо пройти з героєм – Патрикієм (Колін Фаррелл). Він живе звичайне життя, звичайної людини: має любу сестру, доглядає за худобою, безмежно любить міні-ослицю Дженні, завжди привітний до жителів острова, допоможе кожному, одним словом – хороший. Перед нами зображена людина, яка представляє з себе тільки хорошість, коли він є, то добре, коли немає – нічого не міняється, світ іде далі, буде Патрикій, чи ні. Через таку позицію героя, бачимо його душевні переживання. Він не розуміє, чому, щоб дружити, не можна – просто, дружити, навіщо ображати хорошу людину, якщо поговорити про щось, не складе багато зусиль. Острів маленький, частково ізольоване суспільство, ви маєте гуртуватися, так веселіше і пити пиво, і проводити однаковісінькі вечори за обговоренням худоби. Маленька громада, маєте берегти один одного, бо ще і до церкви разом ходити. Патрикій намагається налагодити колишні теплі зв‘язки з другом, від чого потрапляє у власно зроблену пастку. Він втрачає поступово свою найкращу, можна сказати єдину виразну рису – бути хорошою людиною. Робить вчинки, які йому не характерні, далі рухаючись до самоти, бо коли втрачаєш свою ідентичність, ти перестаєш існувати для суспільства, ти перетворюєшся на сіру тінь людини.
Події фільму відбуваються, приблизно, в 1923 році, на фоні герої чують постріли, що неодноразово обговорюють між жителями селища.
Спокій та тиша, ви так цього чекали, щоб насолодитися власними думками. Курите смачний тютюн, і ловите сонячне проміння крізь вікно власного дому, чим надихаєтесь на створення чогось великого. Аж тут ваш спокій порушує стукіт у двері і галасливе запрошення, від колишнього друга, піти в паб. Стараєтесь не помічати його, думаєте, що він все зрозуміє та піде, що далі і робить. Збираєтесь до пабу, пограти на скрипці, та послухати співи чарівних дам. Таким бачимо іншого героя фільму – Колма Доерті (Брендан Глісон). Провінційний музика, який усвідомлює безглуздість власного життя, і бажає його провести незабутньо, та помітно для історії Ірландії. Всим цим планам заважає постійний шум від простака Патрикія, з його надокучливими розмовами чи то про ослицю, чи то поні. Хіба так має проходити життя? Чи можна це назвати життям, що схоже на існування? Щоб змінити існування на життя, маємо поміняти оточення, воно має надихати, а не вводити у нудьгу. Доерті починає спілкуватися з іншими, більш наповненими людьми, повністю ігноруючи намагання Патрикія відновити дружбу. Суспільство це помічає і починає, також, тиснути на Доерті, бо чи складно, просто, поговорити. До цього всього додається критика його не такої вже і високої інтелектуальності та посереднього таланту, що штовхає на радикальні речі. Після ще одного діалогу з колишнім другом, Доерті озвучує свої кардинальні рішення, щоб зупинити намагання Патрикія на відновлення дружби. Всі ці дивні та абсурдні дії героїв приводять до того, що Колм позбавляє себе 5 пальців лівої руки, від чого він уже не створить музику, якою підкорить Ірландію. Проговорюючи вкінці, що від цих дій йому стало легше, можливо, через те, що його таки пам‘ятатимуть наступні покоління деякий час, як місцевого дивака, яки відрізав пальці. Чи можна це вважати тріумфом?
Конфлік між Колмом і Патрикієм несе метафоричний сенс громадянської війни в Ірландії, але це не є на першому плані фільму.
І оглянемо ще третю персонажку, чарівну сестру Патрикія – Шівон Сапліван (Керрі Кондон). Вона, якраз, і є уособленням інтелекту та доброти, що робило б її основною персонажкою стандартного фільму про «шлях героя». Шівон є заручницею обставин, маючи високий інтелект, їй нудно з жителями вигаданого острову Інішерина, маючи недалекого брата, лишається, щоб опікуватись ним, чим ставить крапку на розвитку. Зі всієї громади, вона єдина цікавиться подіями громадянської війни на континенті, відчуває тугу власної безглуздості у цьому світі. Події, які розвиваються навколо пов‘язані з братом, починають спонукати її до дій. Розуміючи, що не зможе полишити це місце, Шівон задумується про самогубство, ніби, це єдиний вихід з цього суспільства. Вона є глибшою персоною, її дії підкреслюють абсурдність всього навколишнього, вона має плани та амбіції, вона взагалі не вписується в оточуюче середовище, і Шівон, все таки виривається з нього. Вважаю, що героїня є алюзією на сьогодення, де жінки відіграють вторинну роль, хоча є рівними, а ми бачимо її десь на третьому плані.
Режисер фільму однозначно любить дует Фаррелла та Глісона, працює з ними не один раз, і героїв прописує вже чисто під типаж акторів, що створює особливу атмосферу продемонстрованих подій.
Такі висновки напрошуються мимоволі, бо режисер фільму є Мартін Мак-Дона. Режисер неодноразово жартував у своїх фільмах («Сім психопатів», «Залягти на дно в Брюґґе»), що образи жінок у кіно не наповнені сенсами, а їх репліки зводяться до двох слів. Почаїв серйозніше підіймати роль жінок з фільму «Три білборди за межами Ебінга, Міссурі» і продовжує у «Баанши Інішерина», де чоловіки середнього віку намагаються бути кимось більшими, ніж є насправді, хоча є звичайними жителями провінційного острівця. А саме Шівон рухає своє життя і розвивається, хоч і є на дальньому плані історії. Сценарій написано в звичному дусі Мартіна Мак-Дони, нас полонять комедією, і розтрощують драмою. Він говорить з глядачем про тему, яку не звично підіймати в кіно – дружба, і її закінчення. Ми багато бачили про закінчення любовних стосунків, а як же бути з дружніми? Бо кожен з нас був на боці чи то Патрикія, чи то Колма, але рефлексії про це не бачили. Події фільму вдало можна перенести на любу точку Землі, і вони не втратять своєї актуальності, навіть, якщо це буде в якомусь селі на Чернігівщині. Так і виглядає хороша історія, коли відгукується у серцях більшості.