Люксембург, Люксембург | Рецензія
«Кажуть. Радітєлі атвєтствєнні за своїх дітей… А далжні лі ми, діти, нести атвєтствєнность за своїх радітєлєй? Я, хз.». Скільки разів так думали у дорослому віці? І чи дали собі відповідь? От і Антоніо вирішив зняти цілий фільм-пошук для цього. Знявши його в, застиглих у часі, Лубнах, де ми помічаємо героїв, ніби, з нашого життя. Можливо так здається через те, що акторами масовки ставали самі жителі Лубен, які творчо підходили до виконання важливої місії – показати власне місто наповненим життям. Як говорив сам Антоніо: «Лубни ще не знімали на таку дорогу камеру». Залізниця також грала роль, то як шлях кожного, і ми самі обираємо, коли зійти з неправильного шляху.
Антоніо Лукіч, на запитання чому саме така назва фільму, відповідав, що обрав місто на літеру Л, бо так схотілося.
Шукати алегорії можна у кожному кадрі фільму Антоніо Лукіча, для когось вони є, просто, знайомі, для когось веселі, а для когось болюча-сумні. Подивившись фільм в кількох регіонах України переконуєшся стовідсотково в цьому. Навіть, передивляючись, щоразу відчуваю нові емоції та рефлексії. Так працює якісний фільм, він повинен викликати почуття, і ми емоційно до нього при‘язуємося.
Є сцена, яка не ввійшла у сам фільм, там грає Ірма Вітовська, де вона є бабусею, що пасе кіз і говорить мудрі речі.
Історія розповідає про близнюків Колю (Аміл Насіров) та Васю (Раміл Насіров), які чудово показують внутрішню полярність ставлення до смерті рідних. Коля – та невимушена любов і наївність, приємні спогади і асоціації до рідної людини, дитяча невизначеність; Вася – образи на людину, доросла прагматичність. Можливо, тому Коля подобається рідним більше, бо них є надія, що він зміниться, ще подорослішає «клітки оновляться». Цей фільм можна розгрібати на цитати, бо кожна з них, підводить підсумки сцени, ніби відповідь до задачі. І знаєте де немає цитати? Саме так, вкінці, коли всі карти розкриті, коли ми лишаємося наодинці, оголені від почуттів. Залишаємося з Василем, бо він уже був готовий відпустити батька, оцей дорослий бік виграє, хоч і має найболючіші думки до рідних, яких втрачаємо.
Колись Аміл та Раміл, на своєму Ютуб каналі, розіграли сценку, де висміювали сучасний український кінематограф, і як іронічно виглядає, що саме брати тепер уособлюють його відродження.
Сценарій має трохи несфокусований метод оповідання історії, так наче, його складали з пазлів. Так вирваною сценою виглядає доля бабусі зі зламаними руками. Знаючи, як Лукіч може гратися з очікуваннями, чого вартує кейс з другою частиною «Мої думки тихі», могло скластися враження, що ніякої подорожі у Люксембургу не відбудеться. Коля б доглядав за Ларисою Петрівною (нині покійна Людмила Саченко), доки не дійшов висновку, що він може зі всім справитися самостійно, ніяка примарна тінь батька не допоможе «замутити бізнес». Такі висновки Коля зробить згодом, коли пройде катарсис усвідомлення.